Загальновідомо, що робота в екстремальних умовах, щоденні моральні та  фізичні навантаження – це та атмосфера, в якій доводиться нести свою службу пожежникам-рятівникам. А без відповідної фізичної підготовки та відмінного спортивного загартування виконання бойових завдань стає просто неможливим.

Саме ця специфіка служби і стала  визначальною у бажанні поповнити ряди рятувальників  Василя Михайловича Іроденка, який з вересня 2007 року працює на посаді інспектора з пожежної профілактики ППЧ-30 по охороні НГВУ ”Надвірна Нафтогаз”. За ці декілька місяців  Василь Михайлович повністю адаптувався до нової роботи, відчув її важливість та актуальність у профілактиці  безпечного життя людей. Випускник Хмельницького технологічного інституту, інженер-технолог за спеціальністю,  він розуміє, наскільки необхідна у цій роботі вимогливість та дисциплінованість  і каже, що саме ці риси притаманні і його характеру. Воно й не дивно, адже життя Василя Михайловича невіддільне від спорту, якому він присвятив десятки років, а ніщо так не гартує характер і не виховує дисциплінованість та принциповість як  обов’язкові щоденні тренування. Незважаючи на те, що робота рятувальника вимагає цілодобової готовності та майже не залишає місця для відпочинку, Василь  Михайлович і далі не мислить себе без спорту, якому присвячує весь свій вільний  час.  І це, безсумнівно, дає свої результати: на початку липня він повернувся з    відкритого турніру з плавання «Кубок Чорного моря», у якому брали участь  понад 300 учасників з п’яти країн колишнього СНД і який відбувався в Одесі. Ці представницькі міжнародні змагання  серед спортсменів-ветеранів у категорії «мастерс» проводяться з 30 видів плавання у восьми вікових категоріях. Виступаючи у своїй  категорії у трьох видах, Василь Михайлович здобув весь комплект нагород: за 100 метрів на спині отримав золото, за 50 метрів на спині – срібло і за 100 метрів батерфляєм – бронзу.

Розповідаючи про свої враження  від змагання, каже, що поїздка на них стала можлива завдяки сприяння керівництва Головного управління МНС в області, а він намагався сповна виправдати  довіру. Сам турнір вразив своїм представництвом та організацією, великою зацікавленістю з боку одеської влади та засобів масової інформації. І додає, що участь і перемоги на них надихають до нових  звершень. До духу суперництва та спортивного завзяття йому не звикати, адже плаванням займається з одинадцяти років, тобто вже понад тридцять років. У його послужному списку – участь у різноманітних змаганнях всіх рівнів, на яких здобуто біля півсотні медалей різного ґатунку. Спортивна кар’єра Василя Іроденка почалася під час навчання в Івано-Франківському технікумі фізичної культури у 1978 році. Він – чемпіон молодіжних ігор України серед спортивного товариства «Колос», призер чемпіонату України «Спартак» 1979 року, переможець Всесоюзної спартакіади серед середніх учбових закладів  1981 року. Служба в  лавах  Радянської армії – у танкових військах – внесла корективи у спортивне життя: про плавання на довший час довелося забути. Але  життя без спорту здавалося нецікавим і неповноцінним, з 1994 по 2002 рік  Василь Михайлович – тренер з плавання  у надвірнянській спортивній школі ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» «Нептун». До активних спортивних виступів він повертається 1998 року, беручи участь у першому чемпіонаті України з плавання  – вже  серед спортсменів-ветеранів. Старт нової спортивної сторінки був успішним: перемога на ньому забезпечила йому місце у складі збірної команди Івано-Франківської області та України. І вже з 1999 року Василь Іроденко – учасник різноманітних міжнародних спортивних змагань, чемпіонатів Європи та світу, які відбувалися в Австрії, Німеччині, Франції, Швеції.

          Повну підтримку своєму заняттю спортом Василь Михайлович знаходить у сім’ї – дружина Наталя, вчитель української та зарубіжної літератури ЗОШ №2 м. Надвірної  та доньки  Неля та Іванка хоч плаванням і не займаються, але ставляться з великим розумінням до його захоплення, усвідомлюючи всю важливість та ціну, котру доводиться платити за  високі результати. Адже смак перемоги терпкий і щедро скроплений потом та виснажливими тренуваннями. Коли запитую про графік тренувань, Василь Михайлович посміхається і каже, що іншого життя для себе вже не уявляє. Тренується шість разів на тиждень після закінчення роботи по 2-3  години, пропливаючи у басейні до п’яти кілометрів.  За  сприяння районної влади  та керівництва правління ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття » спортсмен має можливість безкоштовно тренуватися у басейні  цього хімічного гіганта. Коли  Василь Михайлович починає безпосередньо готуватися  до змагань чи чемпіонатів, то інтенсивність фізичних навантажень зростає: до вечірніх тренувань додаються  обов’язковий ранковий біг на три кілометри  і  виконання фізичних  вправ.

             Що стосується планів на майбутнє, то вони, звичайно, пов’язані зі спортом. Наступного року  відбуватимуться чемпіонат Європи з плавання серед ветеранів  у Іспанії та чемпіонат світу в Австрії, в яких Василь Михайлович братиме участь як член збірної команди України. Отож, попереду нові тренування і нові перемоги. До перемог Василь Михайлович ставиться особливо: вони для нього – не тільки подолання чергової спортивної вершини та елементи самореалізації, а й, як зізнається сам спортсмен, передусім – презентація нашої країни  загалом і західного регіону зокрема, за кордоном,  уособлення української культури та ментальності, своєрідна символізація землі, на якій народився і виріс...

Бути берегинею роду – найвище покликання жінки, яке невіддільно пов’язане з материнством. Дати світові нове життя, оберігати його і леліяти, вчити всьому хорошому і доброму, щоб не перервалася  вічна ниточка, яка надійно пов’язує сиві століття з новими поколіннями – що може бути прекрасніше і відповідальніше?..

Надзвичайну повагу та захоплення у нас викликають ті жінки, які у наші непрості часи, гідні свого материнського покликання, мають великі і дружні сім’ї, у яких виховується декілька дітей. Саме до них і належить Леся Загайкевич – диспетчер Надвірнянського райві­дділу Головного управління МНС в Іва­но-Франківській області. З першого погляду на  цю мініатюрну  та тендітну жінку і не скажеш, що вона – мама п’ятьох дітей – чотирьох донечок і синочка.  Напевно, далися взнаки роки професійних занять танцями, адже пані Леся свого часу та­нцювала у народно-хо­ре­ографічному ансамблі «Горя­нка». Та й зі своїм мабутнім чоловіком, тоді молодим пожежником Юрком Загайкевичем, Леся позна­йо­­милась саме на дискотеці. Витончена, легенька, вся наче зіткана з повітря, дівчина неймовірно сподобалася хлопцеві і він запросив її на танець. А саме Леся пригадує, що високий і міцний Юрко також гарно тан­цю­вав. І смі­є­ть­ся, що якби не вмів танцювати, той не сподобався б їй.  Знайомство на дискотеці переросло у кохання, до одруження вони зустрічалися два роки. У 1996 році народилася перша  донечка – Наталочка, а потім ще впродовж двох років лелека приносив у цю молоду щасливу сім’ю по донечці. Але не забув до них дорогу – синочок Ромчик народився 2001 року, а наймолодша улюблениця і веселунка Олечка  – у 2003 році. Діти успадкували мамин талант до танців: старші дівчатка також  займаються в ансамблі «Горянка», а Надійка ще й ходить до художньої школи при районному Будинку культури. Її малюнки яскраві та живі, з них струменить життя у всій своїй красі і радості, а це найкраща ознака щасливого дитинства. Виступи і концерти у дівчаток займають багато часу, але без танців вони не уявляють свого життя. Дівчатка змалечку звикають до сценічного життя,  до усвідомлення того, що жодні успіхи не даються без праці. Одна шафа в помешканні переповнена тільки їхніми сценічними костюмами – різноманітними, цікавими і яскравими – і це заслуга бабусі – Марії Іванівни. Жінка має золоті руки,  і весь гардероб –  результат її вміння та майстерності.

Сім’я Загейкевичів дружня і весела, коли випадає вільна хвилина, вони обов’язково всі збираються разом, їх сімейні альбоми переповнені фотографіями про ці чудові спільні миті – перше причастя і день народження, поїздки і родинні свята – все зберігають ці  безмовні свідки людського щастя. Коли пані Леся говорить про своє життя, про своїх діточок та чоловіка, її обличчя світиться щастям, відчувається, що її сім’я –  це її справжнє велике покликання, а чоловік – вірний і надійний супутник, люблячий  і відповідальний батько, на міцне плече якого завжди можна спертися у скрутну хвилину, який завжди допоможе і  захистить. Звичайно, велика сім’я – великі турботи – їх ціну мама знає як ніхто, але жодне золото світу вона б не обміняла навіть на маленьку сльозинку  своєї дитини. Сімейні турботи і проблеми не змінили пані Лесю – вона завжди привітна та усміхнена, її життєвій силі та енергії можна позаздрити. Маючи п’ятьох  дітей, жінка знаходить час і на суспільно-корисну працю – вже 7 років вона працює диспетчером Надвірнянського райві­дділу Головного управління МНС в області.  На роботу жінка прийшла випадково, але вона їй сподобалась ві­д­­разу. «Та й чоловік мій тоді пра­­цював у цій частині, – каже вона. – Так була ближче до нього». – Мені робота важкою не зда­­­лась, бо вже мала тоді трьох ді­тей. Що таке відповідальність та терпіння знала не із чужих слів, – згадує Леся Загайкевич. Уже після декількох тижнів ро­боти у диспетчерській вона прийняла виклик про загоряння на Надвір­ня­­нському лісокомбінаті. То було її перше серйозне випробування на професійність. І це випро­бування Леся здала на від­мі­нно, з роботою справилась і також, за її словами, було дуже приєм­но від­чувати, що комусь допо­ма­гаєш. На роботі пані Лесю, незважаючи на молодість, шанують та поважають, за словами начальника Надвірнянського РВ ГУ МНС в області  Романа Михайловича Федуника, Леся Загайкевич – сумлінний та відповідальний працівник. До того ж, вона продовжила родинну традицію пожежників –  адже її чоловік  Юрій – заступник начальника ППЧ-30, а свекор Степан Петрович – колишній начальник Надвірнянського загону – 22 роки віддав пожежній охороні. Та й 7-річний Ромчик мріє стати пожежником – як тато і дідусь.        

Окрім виховання малечі та  ві­д­повідальної роботи диспетчер Ле­ся Загайкевич має захоплення – вона вишиває. Каже, що навчили її цьому мати та бабуся. Особливо  жінка любить вишивати, коли на душі спокійно і світло. А це зазвичай буває пізно ввечері, коли впора­є­ться у до­мі та всіх покладе спа­­ти, пані Леся бере голку з ниткою і хрестик за хрестиком лягає на білосніжне полотно, як відсвіт її цікавої і щасливої долі. У неї є ба­га­­то робіт на різноманітні теми: дітям вишиває звірят та природу, для себе та для рідних квіти та образи. Роботи прикрашають її оселю, багато вишивок вона дарує і цим приносить велику радість друзям та знайомим... Роки летять за роками, діти підростають і стають маминими помічницями, синок вчиться бути справжнім мужнім чоловіком, як батько, і мамині лагідні руки і турботлива посмішка залишаються їм найнадійнішим оберегом у житті...

 

Досвід роботи на станції прийшов дуже швидко...

Героями не народжуються, ними стають у критичних, небезпечних для життя ситуаціях, коли потрібно ціною власного здоров’я, а  то й життя заступити шлях біді і дати їй нищівну відсіч. Аварія на 4 енергоблоці Чорнобильської АЕС, яка трапилася  22 роки тому, виявила сотні тисяч героїв, для яких служіння країні  і виконання професійного обов’язку було справою честі. 

Серед 11 кадрових офі­церів-поже­жників, які у складі зве­де­ного загону гарнізону по­же­жної охо­рони Івано-Франківської об­ласті вирушили на лік­ві­да­цію нас­лідків  Чорнобильської ката­строфи, був і тепе­рішній  заступник начальника ДПЧ-14 по роботі з особовим складом по охороні Надвірнянського ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», підполковник служби цивільного захисту, а тоді в далекому  1986 році – інженер відділу цивільної оборони і мобі­лі­за­ці­й­ного  захисту,   лейтенант внутрішньої служби Богдан Мойсишин.

13 липня 1986 року їх зібрали в се­лі Новиця Калуського району, де впро­­довж чотирьох днів проходило на­вчання особового складу. 17 липня автобусна колона вирушила до місця призначення.

Івано-Франківський батальйон розташувався в наметовому міс­течку за 37 кілометрів від станції. Працювали у дві зміни, кожна по 4 години.

Богдан Васильович згадує, що в кожного був свій дозиметр, от тільки рівень радіації міг бути зовсім різним навіть в різних кишенях.

– Дос­від роботи на станції приходив дуже швидко. За лічені хвилини ми зрозуміли, що не можна, наприклад, знаходитися на протязі – там вищий ­рівень радіації. Після кожного виїзду ретельно милися, повністю мі­няли одяг. Були випадки, що машину, яка їхала з зони, не пропускали, до­во­ди­ло­ся добиратися до табору пі­ш­ки, вже потім пожежні автомобілі залишали в пожежній частині Чорнобиля, а бо­йо­ві розрахунки возили автобусом.  

Розповідаючи про свою слу­жбу в умовах підвищеної радіації, каже, що  батальйон працював у самому епіцентрі аварії, зокрема забезпечував безперебі­йну роботу насосів і транспорте­рів, які подавали бетонний розчин на спорудження так званого саркофагу та розділяючої стіни між 3-м і 4-м блоками АЕС. А на­йстрашнішими своїми враженнями, до яких неможливо було зви­кнути, вважає відчуття повної безлюдності і занедбаності,  коли вони проїжджали так званою 30-кілометровою зоною ввечері, повертаю­чись в с.Оране Іванківського ра­йону. Не світилося жодного вінка, жодного людського сміху чи голосу не було чути, і від цього ставало неймовірно моторошно.

Небезпечна робота та відповіда­ль­ність ті­сно згуртувала людей, які, незважаючи на обставини, у вільний час облаштовували табір, дивилися телеві­зор, грали у волейбол і навіть збирали гриби, щоправда, потім їх викидали. Також організовували змагання бойо­вих розрахунків, щоб вдосконалити вмі­ння і навички особового складу. Богдан Васильович згадує, як вони впорядковували і білили клумби, як садили квіти, як робили рівненькі доріжки, щоб приємно було жити. Як разом з земляком і товаришем Михайлом Росінським саме там святкували свої дні народження.

А вдома на Богдана Васильовича чекала дружина Анна  з синочком  Тарасом, який народився у травні 1986 року. І саме від неї молодому офіцеру майже щодня приходили листи...

Повернулися з  Чорнобильської зони з почуттям виконаного обов’язку пе­ред собою і перед суспільством. І жи­ття  тривало: робота в по­жежній охороні, народження  в 1992 році другого сина – Маркіяна, який має статус дитини, яка потерпіла внаслідок Чорноби­ль­ської катастрофи, від­знаки і на­го­роди за багаторічну і фахову службу. Старший син вчи­ться в Терно­пільській академії на факу­льтеті комп’ютерної кібернетики, молодший  – учень шостого класу –  мріє бути, як і батько  – пожежником-рятівником...

У пам’яті немає терміну давності, за її неписаними законами події, які  сумним набатам відгукуються в серці кожного українця ось уже  22 роки  не підлягають забуттю. Більше того, кожний рік, що віддаляє нас від тієї сумнозвісної  аварії на Чо­р­нобильській атомній еле­­ктростанції, яка трапи­лася в ніч на 26 квітня 1986 ро­ку, наповнює  серця великою вдячністю до тих, хто  ціною власного життя та здоров’я зупинив ядерного монстра, захистивши країну від найстрашнішої техногенної катастрофи ХХ століття, і для кого ліквідація  наслідків аварії стала  справжнім випробуванням  сили духу, тестом на мужність та професіоналізм.

Серед рятувальників Прикарпаття є багато пожежників, які відчули на собі обпікаючий подих тих страшних днів, ставши на непримиримий двобій з некерованою стихією.  Серед них –  дезактиваторник відділення радіохімічного бактеріального захисту аварійно-рятувального загону ГУ МНС в області прапорщик служби цивільного захисту,  Віктор Олексійович Копачук. Його  майбутню долю пожежника-рятівника вирішила армія.  Випускник Отинійського  СПТУ№ 33  гарнізонну службу  проходив у пожежній частині і, як згадує Віктор Олексійович,  вона йому сподобалося. Припало до душі завжди перебувати у постійній бойовій готовності, відчувати себе потрібним людям. Отож після демобілізації у  хлопця не було сумнівів щодо вибору майбутньої професії і з 1988 року він – пожежник по охороні  Івано-Франківського заводу тонкого органічного синтезу. Справжнім випробуванням для молодого пожежника стало  піврічне відрядження  на Чорнобильську АЕС вахтовим методом, яке тривало з квітня по жовтень 1990 року. Побачене там вразило до глибини душі – велике враження справила сама станція, зруйнована і смертельно небезпечна своєю невидимою зброєю, порожні занедбані будинки, безлюдні тихі села. Робота  була традиційною: Віктор Олексійович був командиром відділення з 10 чоловік, яке охороняло станцію та супроводжувало різноманітні роботи на ній, гасили пожежі у довколишніх селах та на торфовищах. Жили у гуртожитку  на відстані 10 кілометрів від об’єкту великою сім’єю, адже  ліквідовували наслідки аварії силами  всієї країни. У вільний від роботи час ходили на прогулянки милуватися природою, вражала велика кількість риби у ріках та дичини у довколишніх лісах, яка вже нікому не була потрібна. А вдома на пожежника чекала молода дружина  Світлана з маленьким сином  Юрієм. Як зізнається Віктор Олексійович, вдома він  сказав, що відбуває у відрядження  на курси підвищення кваліфікації, а вже потім, з часом розповів про  справжнє місце перебування. Півроку збігло швидко і наприкінці вахти всі ліквідатори були нагороджені грамотами Міністерства оборони...

Після повернення з Чорнобиля життя  увійшло у своє звичне  русло – знову служба у пожежній частині на відомчому об’єкті, виїзди по  сигналу «Тривога», у 1991 році народження доньки Роксолани, яка має статус дитини, яка потерпіла внаслідок Чорноби­ль­ської катастрофи. От тільки про заняття спортом довелося забути: запеклий  спортсмен, член  Отинійської міської футбольної команди через погіршення здоров’я  змушений був розпрощатися з улюбленим видом спорту.

Тепер, коли  за плечима біля 20 років служби, Віктор Олексійович з певністю говорить про те, що  з вибором професії він не помилився,  бути пожежником-рятувальником його покликання. А про заслужений відпочинок ще не думає, бо не уявляє свого життя без служби...